Амиокордин р-р д/ин. 150 мг амп. 3 мл №5

діюча речовина: аміодарону гідрохлорид; 

1 ампула (3 мл розчину) містить 150 мг аміодарону гідрохлориду;

допоміжні речовини: спирт бензиловий, полісорбат 80, вода для ін’єкцій.

Лікарська форма

Розчин для ін’єкцій.

Фармакотерапевтична група

Антиаритмічні препарати ІІІ класу. 

Код АТС С01В D01.

Лікування тяжких порушень серцевого ритму у випадках, коли лікування шляхом перорального застосування аміодарону недоцільне, зокрема таких, як:

• передсердна аритмія з високою частотою скорочень шлуночків;
• тахікардія, пов’язана з синдромом передчасного збудження шлуночків (синдром Вольффа-Паркінсона-Вайта);
• зафіксовані симптоматичні шлуночкові порушення ритму, що призводять до непрацездатності.

Серцево-легенева реанімація при зупинці серця, яка виникла внаслідок фібриляції шлуночків, стійка до зовнішньої електроімпульсної терапії.

Підвищена чутливість аміодарону або до будь-якої допоміжної речовини.

Підвищена чутливість до йоду.

Синусова брадикардія (ЧСС менше 50-55 скорочень/хв), синоатріальна блокада серця при відсутності ендокардіального кардіостимулятора (штучного водія ритму).

Синдром слабкості синусового вузла при відсутності кардіостимулятора (ризик зупинки синусового вузла).

Порушення атріовентрикулярної провідності високого ступеня при відсутності кардіостимулятора (штучного водія ритму).

Біфасцикулярні та трифасцикулярні порушення провідності при відсутності ендокардіального кардіостимулятора, який функціонує постійно.

Судинна недостатність (судинний колапс).

Тяжка артеріальна гіпотензія.

Порушення функції щитовидної залози.

Вагітність (за винятком невідкладних випадків, коли очікуваний ефект виправдовує можливий ризик).

Період годування груддю.

Одночасне застосування з препаратами, які можуть спричиняти пароксизмальну шлуночкову тахікардію типу «torsades de pointes»:

• антиаритмічні препарати Іа класу (хінідин, гідрохінідин, дизопірамід);
• антиаритмічні препарати III класу (соталол, дофетилід, ібутилід);
• інші препарати, такі як сполуки миш’яку, наприклад бепридил, цизаприд, дифеманіл, доласетрон (внутрішньовенно), еритроміцин (внутрішньовенно), мізоластин, моксифлоксацин, спіраміцин (внутрішньовенно), вінкамін (внутрішньовенно), тореміфен, деякі нейролептики (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»).

Внутрішньовенні ін'єкції протипоказані при тяжкій дихальній недостатності, некомпенсованій кардіоміопатії та тяжкій серцевій недостатності.

Зазначені протипоказання не стосуються випадків застосування аміодарону для серцево-легеневої реанімації при зупинці серця, яка виникала внаслідок фібриляції шлуночків та яка є резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії.

Аміокордин® слід застосовувати в концентрації, не меншій ніж 300 мг (2 ампули) на 500 мл 5 % розчину декстрози (глюкози). Аміокордин®, розчин для ін’єкцій, можна вводити тільки на ізотонічному (5 %) розчині декстрози (глюкози).

Не розводити препарат ізотонічним розчином натрію хлориду, оскільки можливе утворення преципітату, та не змішувати з іншими препаратами в одній інфузійній системі!

Аміодарон слід вводити через центральні вени, крім випадків, що потребують застосування серцево-легеневої реанімації при зупинці серця внаслідок фібриляції шлуночків, яка є резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії. У разі якщо введення через центральні вени неможливе, можна вводити препарат через периферичні вени (див. розділ «Особливості застосування»).

Дозування

Дозу завжди підбирають індивідуально, відповідно до умов і потреб кожного пацієнта.

При тяжких порушеннях ритму, коли пероральне застосування препарату неможливе, крім серцево-легеневої реанімації при зупинці серця, яка виникала внаслідок фібриляції шлуночків та є резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії, проводять інфузію через центральні вени.

Ударна доза зазвичай становить 5 мг/кг маси тіла хворого і вводиться тільки на ізотонічному (5 %) розчині декстрози (глюкози), бажано за допомогою електричного інфузійного насоса, протягом від 20 хвилин до 2 годин. Введення можна повторювати 2-3 рази протягом 24 годин. У зв’язку з короткочасною дією препарату необхідна його підтримуюча інфузія.

Підтримуюча доза: 10-20 мг/кг на добу (в середньому від 600-800 мг до 1,2 г на добу) в 250 мл 5 % розчину декстрози (глюкози) протягом кількох днів. З першого дня інфузії необхідно розпочати перехід на пероральний прийом препарату (по 3 таблетки на добу). При необхідності цю дозу можна збільшити до 4-5 таблеток на добу.

У випадку серцево-легеневої реанімації при зупинці серця, яка виникала внаслідок фібриляції шлуночків та є резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії рекомендується застосовувати центральний венозний катетер, за умови його наявності та готовності; інакше препарат можна вводити через найбільшу периферичну вену з найбільшим кровотоком.

Початкова внутрішньовенна доза становить 300 мг (або 5 мг/кг), розчинена у 20 мл 5 % розчину декстрози (глюкози), ін’єкцію слід проводити швидко.

Можливе додаткове внутрішньовенне введення 150 мг аміодарону (або 2,5 мг/кг), якщо фібриляція шлуночків не знімається.

Не змішувати з іншими препаратами в одному шприці.

Пацієнти літнього віку

Рекомендуються найменші навантажувальні та підтримуючі дози.

Пацієнти з порушеннями функції нирок та печінки.

Дозування не потребує корекції для пацієнтів з порушеннями функції нирок та печінки (за винятком дуже тяжкої печінкової недостатності).

З боку імунної системи: анафілактичний шок, кропив’янка, існують повідомлення щодо виникнення ангіоневротичного набряку (набряку Квінке).

З боку ендокринної системи: гіпотиреоз.

З боку нервової системи: доброякісна внутрішньочерепна гіпертензія (псевдопухлина мозку), головний біль.

З боку серця: брадикардія (виражена або помірна); розвиток аритмії або погіршення існуючої аритмії, що іноді супроводжується зупинкою серця (проаритмогенний ефект); синусова пауза (необхідна відміна аміодарону, особливо пацієнтам із захворюваннями провідності імпульсів та/або пацієнтам літнього віку); пароксизмальна шлуночкова тахікардія типу «torsades de pointes».

З боку судин: зазвичай помірна та нетривала артеріальна гіпотензія; виражена артеріальна гіпотензія або судинний колапс можуть виникнути при передозуванні або після надто швидкого введення; припливи.

З боку дихальної системи, органів грудної клітки та середостіння: бронхоспазм та/або апное у пацієнтів із тяжкою дихальною недостатністю, особливо у хворих на бронхіальну астму; інтерстиціальна пневмопатія; гострий респіраторний дистрес-синдром, у окремих випадках із летальним наслідком, іноді у ранньому післяопераційному періоді (можлива взаємодія з високими дозами кисню) (див. розділ «Особливості застосування»).

З боку печінки та жовчовивідних шляхів: хронічне ураження печінки, яке вимагає тривалого лікування. Гістологічні зміни відповідають картині псевдоалкогольного гепатиту або цирозу печінки. Оскільки клінічні та лабораторні ознаки не чітко виражені (варіабельна гепатомегалія, підвищення рівнів трансаміназ в крові у 1,5-5 разів від норми), показаний регулярний моніторинг печінки.

У разі підвищення рівнів трансаміназ у крові, навіть помірного, що виникає після прийому препарату протягом більш ніж 6 місяців, необхідно запідозрити розвиток хронічного ураження печінки. Ці клінічні та біологічні порушення зазвичай зникають після припинення лікування. Повідомлялося про декілька необоротних випадків таких змін.

З боку шлунково-кишкового тракту: нудота.

З боку шкіри та підшкірних тканин: надмірне потовиділення.

З боку скелетно-мязової та сполучної тканин: біль у спині.

Загальні розлади та порушення в місці введення: реакції у місці ін’єкційного введення препарату, інфузії, включаючи біль, еритему, некроз, набряк, екстравазацію, утворення інфільтрату, запалення, індурацію шкіри, тромбофлебіт, флегмону, інфекції та порушення пігментації.

При виникненні тяжких побічних ефектів лікування слід припинити.

Не існує інформації щодо передозування аміодарону при внутрішньовенному введенні.

Дуже рідко повідомлялося про виникнення синусової брадикардії, шлуночкової аритмії, особливо пароксизмальної тахікардії типу «torsades de pointes», зупинку серця, порушення кровообігу та функції печінки.

Лікування повинно бути симптоматичним. З огляду на кінетичні властивості препарату, рекомендується контроль функції серця протягом тривалого часу. Аміодарон і його метаболіти не піддаються діалізу.

Вагітність

З огляду на вплив аміодарону на щитовидну залозу плода, цей препарат протипоказаний під час вагітності, за винятком випадків, коли користь його призначення переважає ризик, пов'язаний з ним.

Годування груддю.

Аміодарон та його метаболіти разом з йодом проникають у грудне молоко у концентраціях, вищих, ніж їхні концентрації у плазмі матері. Через ризик розвитку гіпотиреозу у новонародженого годування груддю протипоказане під час лікування аміодароном.

Діти

Безпека та ефективність аміодарону для дітей на сьогодні не оцінювалися, тому застосування цього препарату дітям не рекомендується. Ампули аміодарону для ін’єкційного введення містять бензиловий спирт. Існують повідомлення про випадки летального синдрому задишки (гаспінг-синдрому, gasping syndrome) у новонароджених після внутрішньовенного введення розчинів, які містять цей консервант. Симптоми цього ускладнення включають раптову появу задишки, артеріальної гіпотензії, брадикардії та розвиток серцево-судинного колапсу.

Особливості застосування

Особливості способу застосування.

Інфузію через центральні вени проводять у випадку тяжких порушення ритму, коли лікування шляхом перорального застосування неможливе, за винятком серцево-легеневої реанімації при зупинці серця, яка виникала внаслідок фібриляції шлуночків та є резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії.

Ін’єкційний аміодарон слід вводити через центральні вени, оскільки введення через периферичні вени може спричинити місцеві реакції, такі як поверхневий флебіт. Аміодарон, розчин для ін’єкцій необхідно вводити тільки у вигляді інфузії, оскільки навіть дуже повільна ін’єкція препарату може загострити артеріальну гіпотензію, серцеву недостатність або тяжку дихальну недостатність (див. розділ «Побічні реакції»).

Доза становить приблизно 5 мг/кг маси тіла, за винятком випадків проведення серцево-легеневої реанімації при зупинці серця, яка виникала внаслідок фібриляції шлуночків та є резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії, аміодарон слід вводити протягом щонайменше 3 хв. Через можливий колапс з необоротними наслідками наступну внутрішньовенну ін’єкцію можна проводити не раніше ніж через 15 хв, навіть якщо була введена лише 1 ампула.

Не можна змішувати аміодарон із іншими препаратами в одному шприці та одночасно вводити інші препарати за допомогою однієї інфузійної системи. При необхідності продовження лікування аміодароном слід його вводити шляхом внутрішньовенної інфузії.

У випадку серцево-легеневої реанімації при зупинці серця, яка виникала внаслідок фібриляції шлуночків та є резистентною до зовнішньої електроімпульсної терапії, вводити розчин через периферичні вени зазвичай не рекомендується, оскільки існує ризик виникнення гемодинамічних порушень (тяжка артеріальна гіпотензія, судинна недостатність); інфузію через центральні вени слід проводити завжди, коли це можливо. Рекомендується використовувати центральний венозний катетер, за умови його наявності та готовності; інакше препарат можна вводити через периферичні вени – найбільшу периферичну вену з якомога більшим кровотоком.

Нагляд у відділенні інтенсивної терапії з постійним спостереженням за артеріальним тиском та ЕКГ необхідна якомога швидше.

Якщо терапію аміодароном потрібно продовжувати, його вводять у вигляді інфузії через центральні вени з постійним спостереженням за артеріальним тиском та ЕКГ.

Серцеві ефекти, пов’язані із застосуванням аміодарону.

Спостерігалися випадки нової або загострення існуючої аритмії (іноді з летальним наслідком), що піддається лікуванню.

Аритмогенний ефект аміодарону слабкий, навіть нижчий за більшість антиаритмічних препаратів, і зазвичай виникає під впливом чинників, які призводять до подовження інтервалу QT, таких як взаємодія з іншими лікарськими засобами та/або при порушеннях електролітного балансу. Попри те, що аміодарон може спричинити подовження інтервалу QT, його здатність провокувати пароксизмальну тахікардію типу «torsades de pointes» є слабкою.

Легеневі ефекти, пов’язані із застосуванням аміодарону.

Спостерігалося кілька випадків інтерстиціальної пневмопатії при застосуванні ін’єкційного аміодарону. Поява диспное або сухого кашлю, окремих або з погіршенням загального стану, вказує на можливість легеневої токсичності, наприклад, інтерстиціальної пневмопатії, та потребує контролю за станом пацієнта за допомогою радіологічних методів обстеження.

Крім того, спостерігалися поодинокі випадки гострого респіраторного дистрес-синдрому, іноді летальні, у пацієнтів, які лікувалися аміодароном, у період безпосередньо після хірургічної операції, які, можливо, спричинені взаємодією з високими концентраціями кисню. Тому рекомендується ретельно спостерігати за станом таких пацієнтів під час штучної вентиляції легенів.

Печінкові ефекти, пов’язані із застосуванням аміодарону.

При застосуванні аміодарону, а також упродовж перших 24 годин після внутрішньовенного введення препарату можуть розвиватися гострі печінкові розлади (у т.ч. тяжка гепатоцелюлярна недостатність або повна відмова функції печінки) та хронічні печінкові розлади. Тяжка гепатоцелюлярна недостатність, іноді з летальним наслідком, може розвинутися протягом 24 годин після початку застосування ін’єкційного аміодарону.

Рекомендується регулярний контроль за функцією печінки на початку лікування та постійно під час усього курсу лікування аміодароном. Необхідно зменшити дозу аміодарону або відмінити цей препарат, якщо рівні трансаміназ зростають більш як у 3 рази порівняно з нормальними значеннями цих показників.

Порушення електролітного балансу, особливо гіпокаліємія.

Важливо брати до уваги ситуації, що можуть асоціюватися з гіпокаліємією і можуть спровокувати появу проаритмогенних ефектів. Гіпокаліємію слід ліквідувати до застосування аміодарону.

За винятком екстрених ситуацій, ін’єкційний аміодарон необхідно застосовувати тільки в спеціалізованих відділеннях інтенсивної терапії за умови постійного моніторингу (ЕКГ, артеріальний тиск).

Анестезія.

Перед хірургічним втручанням необхідно поінформувати анестезіолога про те, що хворий отримує аміодарон.

Постійне лікування аміодароном може підвищити ризик розвитку гемодинамічних побічних ефектів, пов’язаних із загальною або місцевою анестезією, таких як: брадикардія, артеріальна гіпотензія, зниження хвилинного об’єму серцевого викиду та порушення провідності.

Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні автотранспортом або роботі з іншими механізмами.

Не має відношення.

Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодії

Антиаритмічні препарати.

Багато антиаритмічний препаратів пригнічують серцевий автоматизм, провідність та скоротливість міокарда.

Одночасне застосування антиаритмічних засобів, які належать до різних класів, може забезпечити досягнення сприятливого терапевтичного ефекту, але найчастіше лікування такою комбінацією потребує ретельного клінічного моніторингу та контролю ЕКГ. Одночасне застосування антиаритмічних засобів, які можуть спричинити пароксизмальну тахікардію типу «torsades de pointes» (аміодарон, дизопірамід, хінідинові сполуки, соталол, бепридил та інші), протипоказане.

Одночасне застосування антиаритмічних засобів одного класу не рекомендоване, окрім деяких випадків, оскільки таке лікування збільшує ризик кардіальних побічних ефектів.

Одночасне застосування з лікарськими засобами, які мають негативну ізотропну дію, сприяють сповільненню серцевого ритму та/або сповільнюють атріовентрикулярну провідність, потребує ретельного клінічного моніторингу та контролю ЕКГ.

Лікарські засоби, які можуть спричиняти пароксизмальну тахікардію типу «torsades de pointes».

Даний серйозний тип аритмії може бути спричинений лікарськими засобами незалежно від того, чи є вони антиаритмічними лікарськими засобами. Сприятливими факторами для її виникнення є є гіпокаліємія, брадикардія або вроджене чи набуте подовження інтервалу QT.

Лікарські засоби, застосування яких може спричинити пароксизмальну тахікардію типу «torsade de pointes»: антиаритмічні препарати Іа класу (хінідин, гідрохінідин, дизопірамід), антиаритмічні препарати III класу (соталол, дофетилід, ібутилід), деякі нейролептики. Для еритроміцину, спіраміцину та вінкаміну ця взаємодія активується лише при застосуванні їх внутрішньовенних форм.

Одночасне застосування лікарських засобів, кожен з яких сприяє виникненню шлуночкової тахікардії типу «torsade de pointes», протипоказане, окрім метадону і деяких підгруп препаратів, які є винятками із правила:

протипаразитні препарати (галофантрин, люмефантрин, пентамідин) лише не рекомендовані до застосування із препаратами, які спричиняють пароксизмальну тахікардію типу «torsades de pointes»;

нейролептики, які можуть спричинити пароксизмальну тахікардію типу «torsades de pointes», також не рекомендовані до застосування разом із іншими препаратами, що сприяють виникненню шлуночкової тахікардії типу «torsades de pointes», але така комбінація не протипоказана.

Засоби, що спричиняють брадикардію.

Більшість лікарських засобів можуть спричиняти брадикардію. Це стосується антиаритмічних засобів класу Іа, бета-блокаторів, деяких антиаритмічних засобів класу ІІІ, деяких блокаторів кальцієвих каналів, препаратів наперстянки, пілокарпіну та антихолінестеразних засобів.

Ризик розвитку вираженої брадикардії (додатковий ефект).

Протипоказані комбінації.

Лікарські засоби, які можуть спричиняти пароксизмальну шлуночкову тахікардію типу «torsades de pointes»:

антиаритмічні засоби класу Іа (хінідин, гідрохінідин, дизопірамід);

антиаритмічні засоби класу ІІІ (дофетилід, ібутилід, соталол);

інші лікарські засоби, такі як: сполуки миш’яку, бепридил, цизаприд, дифеманіл, доласетрон для внутрішньовенного застосування, еритроміцин для внутрішньовенного застосування, мізоластин, вінкамін для внутрішньовенного застосування, моксифлоксацин, спіраміцин для внутрішньовенного застосування, тореміфен.

Високий ризик розвитку шлуночкових аритмій, зокрема пароксизмальної шлуночкової тахікардії типу «torsades de pointes».

Ці протипоказання не стосуються застосування аміодарону під час проведення серцево-легеневої реанімації у разі зупинки серця, пов’язаної з фібриляцією шлуночків, за умови неефективності застосування зовнішньої електроімпульсної терапії.

Комбінації, які не рекомендується застосовувати.

Циклоспорин.

Підвищення рівня циклоспорину в крові через зниження його метаболізму в печінці становить ризик розвитку нефротоксичності.

Слід проводити визначення рівня циклоспорину в крові, контроль функції нирок та коригування дози під час та після припинення лікування аміодароном.

Фторхінолон.

Протягом лікування аміодароном потрібно уникати застосування фторхінолонів.

Дилтіазем, ін’єкційна форма.

Ризик розвитку брадикардії та атріовентрикулярної блокади. Якщо немає можливості уникнути цієї комбінації, необхідно встановити клінічне спостереження та постійний контроль ЕКГ.

Верапаміл, ін’єкційна форма.

Ризик розвитку брадикардії та атріовентрикулярної блокади. Якщо немає можливості уникнути цієї комбінації, необхідно встановити клінічний нагляд та постійний контроль ЕКГ.

Протипаразитні препарати, які можуть спричиняти пароксизмальну шлуночкову тахікардію типу «torsades de pointes» (галофантрин, люмефантрин, пентамідин).

Підвищений ризик шлуночкової аритмії, зокрема типу пірует «torsades de pointes». Якщо можливо – відмінити антимікотичні засоби групи азолів. Якщо немає можливості уникнути цієї комбінації, необхідно попередньо оцінити тривалість інтервалу QT та зробити ЕКГ.

Нейролептики, які можуть спричиняти пароксизмальну шлуночкову тахікардію типу «torsades de pointes»: хлорпромазин, ціамемазин, левопромазин, тіоридазин, трифлуоперазин, амісульприд, сульприд, тіаприд, вераліприд, дроперидол, флуфеназин, галоперидол, пімозид, піпамперон, піпотіазин, сертиндол, сультоприд, зуклопентиксол, існує підвищений ризик шлуночкових аритмій, зокрема типу пірует «torsades de pointes».

Метадон.

Підвищений ризик шлуночкових аритмій, зокрема типу «torsades de pointes». Необхідний контроль ЕКГ та клінічний контроль.

Комбінації, які вимагають запобіжних заходів під час застосування.

З антикоагулянтами для перорального застосування.

Посилення дії антикоагулянтів та ризик розвитку кровотечі через підвищення рівня антикоагулянтів у плазмі крові. Необхідний частіший контроль рівня протромбіну в крові та контроль МНС. Слід коригувати дозу антикоагулянту для перорального застосування як під час лікування аміодароном, так і протягом 8 днів після відміни препарату.

З бета-блокаторами, крім соталолу (протипоказана комбінація) та есмололу (комбінація, яка вимагає запобіжних заходів під час застосування).

Порушення скорочувальної здатності серця, автоматизму та провідності (пригнічення симпатичних компенсаторних механізмів). Необхідний контроль ЕКГ та клінічний контроль.

З бета-блокаторами у разі серцевої недостатності (бісопролол, карведилол, метопролол, небіволол).

Порушення автоматизму та провідності серця (синергія ефектів) з ризиком розвитку вираженої брадикардії.

Підвищений ризик розвитку шлуночкової аритмії, зокрема типу «torsades de pointes». Необхідний регулярний контроль ЕКГ та клінічний контроль.

З дабігатраном.

Підвищені концентрації дабігатрану у плазмі крові з підвищеним ризиком кровотечі. Клінічний моніторинг та коригування дози дабігатрану за необхідності, але не вище ніж 150 мг/добу.

Оскільки аміодарон має тривалий період напіввиведення, виникнення взаємодій може спостерігатися впродовж декількох місяців після припинення лікування аміодароном.

Субстрати Р-глікопротеїну.

Аміодарон є інгібітором Р-глікопротеїну. Очікується, що при одночасному застосування з субстратами Р-глікопротеїну буде збільшуватись їх концентрація в крові.

З препаратами наперстянки.

Погіршення автоматизму (виражена брадикардія) та порушення передсердно-шлуночкової провідності. Якщо застосовують дигоксин, відбувається підвищення його рівня у крові з подальшим зниження кліренсу дигоксину. Необхідний контроль ЕКГ та клінічний моніторинг, контроль рівня дигоксину в крові та у разі необхідності – коригування доз дигоксину.

З дилтіаземом для перорального застосування.

Ризик брадикардії або атріовентрикулярної блокади, зокрема у хворих літнього віку. Необхідний контроль ЕКГ та клінічний контроль.

З деякими макролідами (азитроміцин, кларитроміцин, рокситроміцин).

Підвищений ризик розвитку шлуночкової аритмії, зокрема типу «torsades de pointes». Необхідний регулярний контроль ЕКГ та клінічний контроль.

З верапамілом для перорального застосування.

Ризик брадикардії або атріовентрикулярної блокади, зокрема у хворих літнього віку. Необхідний контроль ЕКГ та клінічний контроль.

З есмололом.

Порушення скорочувальної здатності, автоматизму та провідності (пригнічення симпатичних компенсаторних механізмів). Необхідний контроль ЕКГ та клінічний контроль.

Із засобами, що можуть спричиняти гіпокаліємію:

діуретики (що спричиняють гіпокаліємію самі по собі або в комбінації з іншими препаратами), проносні засоби стимулюючої дії, амфотерицин В (для внутрішньовенного застосування), глюкокортикоїди (для системного застосування), тетракосактид (існує підвищений ризик шлуночкової аритмії, зокрема типу «torsades de pointes», гіпокаліємія є сприятливим фактором). Необхідно запобігати виникненню гіпокаліємії та проводити корекцію гіпокаліємії. Слід ретельно контролювати тривалість інтервалу QT. У випадку виникнення шлуночкової аритмії, зокрема типу «torsades de pointes» не слід застосовувати антиаритмічні препарати та розпочати шлуночкову кардіостимуляцію; можливе внутрішньовенне введення препаратів магнію. Необхідний контроль ЕКГ, контроль лабораторних показників та клінічний контроль.

З лідокаїном.

Ризик підвищення рівня лідокаїну в плазмі крові, що може спричиняти неврологічні та кардіологічні побічні ефекти, через пригнічення аміодароном його метаболізму в печінці. Необхідний клінічний контроль та контроль ЕКГ, при необхідності – контроль рівня лідокаїну в плазмі крові та коригування дози лідокаїну під час лікування аміодароном та після його відміни.

З орлістатом.

Ризик зниження рівня аміодарону та його активних метаболітів у плазмі крові. Необхідний клінічний контроль та при необхідності – контроль ЕКГ.

З фенітоїном (поширюється на фосфенітоїн).

Підвищення рівня фенітоїну у плазмі крові одночасно з ознаками передозування, зокрема неврологічними проявами (зменшення метаболізму фенітоїну в печінці).

Необхідний клінічний контроль, контроль рівня фенітоїну у плазмі крові та можливе коригування дози.

З симвастатином.

Підвищений ризик розвитку побічних ефектів, що залежать від концентрації, таких як рабдоміоліз (пригнічення метаболізму симвастатину у печінці). Не перевищувати дозу симвастатину 20 мг/добу або призначити інший статин, який не має такого виду взаємодії.

З такролімусом.

Підвищений рівень такролімусу в крові через пригнічення аміодароном його метаболізму.

Необхідне визначення рівня такролімусу в крові, контроль функції нирок та коригування дози такролімусу протягом одночасного застосування з аміодароном та після відміни аміодарону.

З флекаїнідом.

Аміодарон підвищує плазмові концентрації флекаїніду внаслідок інгібування цитохрому СYP 2D6. Тому дозу флекаїніду необхідно корегувати.

Субстрати цитохрому Р450 ЗА4.

Призначення зазначених лікарських засобів на тлі застосування аміодарону, який є інгібітором цитохрому СYP ЗА4, може обумовити більш високі плазмові концентрації цих препаратів та, як наслідок, можливе зростання їхньої токсичності.

Циклоспорин.

Комбінація з амідароном може підвищувати рівень циклоспорину в плазмі крові, тому дозу потрібно корегувати.

Фентаніл.

Комбінація з амідароном може обумовити посилення фармакологічних ефектів фентанілу та збільшити ризик прояву його токсичності.

Статини.

Існує ризик прояву токсичності відносно м’язів, що підвищується за умов одночасного призначення аміодарону зі статинами, що метаболізуються СYP ЗА4, такими як симвастатин, аторвастатин та ловастатин.

За необхідності одночасного застосування статинів із аміодароном рекомендується застосовувати статини, які не метаболізуються СYP ЗА4.

Інші препараті, що метаболізуються під дією СYP ЗА4: лідокаїн, такролімус, силденафіл, триазолам, дигідроерготамін, ерготамін, колхіцин.

Засоби, що спричинюють брадикардію.

Підвищений ризик розвитку шлуночкової аритмії, зокрема типу «torsades de pointes»; необхідно проводити клінічний моніторинг та контроль ЕКГ.

Субстрати СYP 2С9.

Аміодарон збільшує концентрацію речовин, які є субстратами СYP 2С9, таких як варфарин або фенітоїн, за рахунок пригнічення ферментів цитохрому Р450 2С9.

Комбінації, що потребують особливої уваги.

З пілокарпіном.

Ризик надмірної брадикардії (адитивні ефекти препаратів, що спричинюють брадикардію).

Під час лікування аміодароном рекомендовано уникати застосування інгібіторів СYP ЗА4 (наприклад грейпфрутового соку та деяких лікарських засобів).

Фармакологічні властивості. 

Фармакодинаміка.

Аміодарон чинить антиаритмічну та антиангінальну дію та є антиаритмічним препаратом ІІІ класу за класифікацією Воган-Уільямса.

Антиаритмічні властивості.

Збільшення третьої фази потенціалу дії без впливу на рівень або частоту підйому.

Ізольоване збільшення третьої фази потенціалу дії відбувається за рахунок зниження проходження калію через калієвий канал, при цьому жодних змін не відбувається в роботі натрієвого та кальцієвого каналу.

Брадикардитична дія шляхом зменшення автоматизму синусового вузла. Атропін не виступає антагоністом цієї дії.

Неконкурентно блокує альфа- та бета-адренорецептори.

Уповільнює синотріальну, передсердну та вузлову провідність, що відбувається інтенсивніше при наявності високої частоти серцевих скорочень.

Не впливає на шлуночкову провідність.

Збільшує рефрактерний період та зменшує збудливість міокарда на передсердному, вузловому та шлуночковому рівні.

Уповільнює провідність та продовжує рефрактерний період додаткових передсердно-шлуночкових шляхів.

Відсутній негативний інотропний ефект.

Фармакокінетика.

Біодоступність становить приблизно 30-60 %. Швидке зменшення концентрації у крові відбувається в основному через розподіл у периферичні тканини. Об’єм розподілу змінюється від 40 до 130 л/кг. У серцевому м’язі максимальна концентрація досягається вже через кілька хвилин після внутрішньовенної ін’єкції. Рівні аміодарону у серцевому м’язі вищі, ніж у плазмі. Метаболізм аміодарону відбувається так само, як і після перорального прийому. Період напіввиведення аміодарону після разової внутрішньовенної ін’єкції в середньому становить 3,2–20,7 год, а після продовження введення період напіввиведення аміодарону є дуже тривалим, а саме: 13-103 дні (в середньому 53 ± 24 дні).

Аміодарон метаболізується переважно в печінці з утворенням основного активного метаболіту – дезетиламіодарону, який має подібні фармакодинамічні та фармакокінетичні властивості, частково – у кишечнику. Аміодарон виводиться з жовчю та сечею. Оскільки він майже повністю метаболізується, його фіксують у фекаліях та сечі в дуже незначних кількостях.

Протягом перших декількох днів лікування аміодарон накопичується в організмі. Процес виведення розпочинається тільки через кілька днів. Концентрації в плазмі в стабільному стані досягаються поступово, за кілька тижнів чи місяців. Після припинення лікування виведення аміодарону триває ще декілька місяців. Через вищезазначені характеристики аміодарону лікування слід розпочинати з великих (ударних) доз з метою якнайшвидше досягти в тканинах концентрацій, необхідних для терапевтичного ефекту.

Основні фізико-хімічні властивості

прозорий, злегка жовтуватий розчин без видимих механічних домішок.

Несумісність

Не розводити препарат ізотонічним розчином натрію хлориду, оскільки можливе утворення преципітату. Не змішувати з іншими препаратами, крім зазначених в розділі «Спосіб застосування та дози».

Зберігати при температурі не вище 25 °С в оригінальній упаковці для захисту від дії світла.

Зберігати в недоступному для дітей місці.

Термін придатності

2 роки.

Упаковка

По 3 мл розчину для ін’єкцій в ампулі, 5 ампул у картонній коробці.

Категорія відпуску

За рецептом.

Производитель: КРКА, д.д., Ново место, Словенія

Фарм. группа: Антиаритмические препараты III класса. Амиодарон.

Регистрация: UA/2295/02/01

МНН: Аміодарон

Код АТХ:

(C) Лекарственные средства для лечения заболеваний сердечно-сосудистой системы

(C01) Препараты для лечения заболеваний сердца

(C01B) Антиаритмические препараты, I и III классов

(C01BD) Антиаритмические препараты, класс III

(C01BD01) Амиодарон